Любов  Глухенька 

(випускниця 2004 року)

 « Світ  подібний  до  театру. Щоб  у  театрі  грати  з  успіхом, беруть  ролі  за  здібностями…»

Г.Сковорода.

  «Тому  хочу  побажати  людям, яких на  протязі  11-ти  років  називала  однокласниками, величезного терпіння та вміння  розподілити  свої  здібності  для  обрання  відповідної  та  бажаної  ролі  в  цьому  безмежному  світі…  І  завжди  пам’ятайте, що доброта – це мова, на якій  можуть  розмовляти  німі  і  яку  глухі  можуть  чути.  Бо як  стверджував  В.Симоненко: «…На  світі  той  наймудріший, хто найдужче  любить  життя».

Любі  вчителі!

Як  не  любити  вас,  скажіть?!

Ну  як  вас  не  любити

За  вашу  ніжність, ласку, доброту?!

Заглянеш  в  очі  й  хочеш  далі  жити,

Тримаєш  міцно   серцем  теплоту.

Як не  любити  вас, скажіть?!

Ну  як  вас  не  любити

За  безкорисливу  любов  і  щирість  душ?!

Наскільки  легко  біля  вас  добро  творити;

Небесні  сили  щастя  хай  несуть!

Як не любити  вас, скажіть?!

                  Ну  як  вас  не  любити…?!

   Хочу  щиро  подякувати  Вам, дорогі мої вчителі, вклонившись низько до землі, за те, що мала честь черпати світлі Ази  науки  з  ваших  уст, за те, що вболівали  і ще  й  досі  вболіваєте  за  мене, за те, що були поруч, допомагаючи  в  кожну  важку  хвилину, підтримували, не дозволяли зламатися, були  суворими та неупередженими, за те, що, докладаючи  всіх  зусиль  та  бажання  таки  «зліпили» в мені  те, що згодом стане фундаментом того, що  зветься  Людиною.  Я  обіцяю  вам  жити  так, щоб  з  гордістю  сказати  всьому  світові: «Мене створили  вчителі Соколівської СШ», думати  так, щоб весь  світ  думав  про те, що я достойна  носити  звання  учениці  Соколівської СШ.

    Присягаюся  завжди  і  у  всьому  бути  Людиною! 

                             Школо  моя.

Хто  без  тебе я?  Хто  ж  я   без  тебе,

Рідна  школо,  святине  моя?

Я  живу  твоїм  сонцем  і   небом

Мене  манить  зірниця  твоя.

Ти  ввійшла  у  життя,  як  тривога,

Як  приходить  на  землю  весна

Ніжно  руку  взяла  і  в  дорогу,

Ніби  мама,  мене  повела.

 Ти  терпінням  думки  колисала

 Моє  серце  до  праці  звала

«Будь  людиною» - тихо  шептала

 Не  хотіла,  щоб  совість  спала.

 Ти  вела  мене  довго… Роками…

 Коли  втрачу  тебе,  то  знайду,

 Хоч  постане  розлука  між  нами

 Лиш  поклич – я  до  тебе  прийду.

 На  пам’ять  школі (моїй  колисці  життя).

 Травень  2004 р.