Зустріч 40-років після закінчення школи

 Стефанія Паламар. ( випускник 1966 року)

 Зійшлися ми, немов у рідну хату,

Тож не шкодуймо добрих, теплих слів,

Які ще хтось комусь не встиг сказати,

Або сказати просто не зумів.

Напевно, ще донині хтось чекає,

Аби почути милу серцю річ,

Тож поспішаймо – сонечко сідає,

Настане вечір, потім буде ніч.

Буваєм ми і лагідні і грізні,

То скривджені, то в величі й красі.

Усі ми з вами дуже й дуже різні.

І в той же час однакові усі.

Якщо здоров'я є і Божі благодаті,

Щаслива  зірка сяє в висоті,

Тоді ми і розумні і багаті

І чітко знаєм місце у житті.

Якщо ж в когось скалічилась доля,

Якщо душа розбилась на шматки,

Тоді не помагають сила й воля,

Не помагають відстані й роки.

Тече життя холодною рікою.

Похмурі дні скидає в небуття.

І лиш одного хочеться – спокою,

А часом навіть – просто забуття.

Та треба вірити, що в світі все можливо,

Нехай надія нас не полиша,

Бо кожному в житті найбільш важливо –

Щоб жили в згоді розум і душа.

А перед голову схилити,

Хто зміг життя із розумом прожити,

Зумівши чисту душу зберегти,

Жар свого серця через роки пронести,

Сповнити хоч якісь свої надії,

Не зрадивши при тім юнацькі мрії.

 11 червня 2006 р.

Стефанія Паламар.

Чомусь так прийнято, що випускники зустрічаються через 5 або 10 років. А мої однокласники вирішили, що в нашому віці треба зустрічатися не один раз на 5 років, а 5 разів на рік. Сьогодні ми відмічатимемо дуже „круглу" дату -41 рік з дня випуску. Так склалося, що більшість із нас живе за межами Соколівки. Але з кожним роком усе більше і більше тягне нас сюди, бо тут залишилися найдорожчі наші спогади і найрідніші для нас могили.. I ми їдемо.

 Бо навіть несвідомі журавлі

 Не забувають рідної землі,

 Лишаючи не довше, ніж на зиму

 Свою оселю бідну та любиму,

 Щоб повернутись знову навесні

 І чути друзів - солов'їв пісні.

Тож з вами мусимо хоч раз на рік

Приїхати сюди, як і торік,

Побачити в саду стареньку вишню

І вже немолоду любов колишню.

Відчути на якій ми висоті

І чи здобули щастя у житті.

Бо тільки тут, і тільки серед нас

В минуле можна повернути час –

Ми знову діти, знову школярі,

Над нами чисте небо угорі,

Ми летимо думками в майбуття,

А попереду ще ціле життя.

Та час минув, за ті багато років

Зробили ми в житті немало кроків,

Були і помилкові й благородні,

Про це не будем думати сьогодні,

Ми все одно такі, які ми є,

А щастя й горе в кожного своє

І в кожного своя окрема доля,

Її не змінить наша сила й воля:

Ми мусимо пройти свої земні дороги,

Прожити радощі, і болі, і тривоги,

Створити власний, неповторний світ

І скласти про життя правдивий звіт.

27 травня 2007 року. 

Cтефанія  Паламар

НЕ ЗАБУВАЙМО  РІДНОГО СЕЛА

(До 60-річчя першого випуску школи)

Що  ж, років  шістдесят – це  мало,  чи   багато?

Та  хто  тут  може  правильно сказати?

В  історії  це  лиш  один маленький  лік,

А  у  житті  людини – цілий  вік,

Бо  навіть  шістдесят  простих  сходинок

Не  можемо  здолати  без  зупинок.

Минуло  шістдесят  Зелених  свят,

весен  різних  було  шістдесят,

Крутилися  планети, як  завжди,

Були  морози  і  цвіли  сади,

Мінялись  гроші, мода  і  мораль,

Змінились  цінності  людські, на жаль.

Згадаймо  ж  всі,  у  кого  сивина,

Якою  була  наша  сторона:

Пісні  до  ночі, добрі  жарти, сміх,

Серця,  відкриті щирістю  для  всіх,

Не  було  навіть  світла  навкруги,

Та  жили  без  депресій  і  нудьги.

Коли ж  коло бетона  на  ставі

Туманом  падав  вечір  на  траві,

Сором’язливі  хлопці-школярі

Чекали  на  дівчат  о  тій  порі,

в  багатьох  легенький  плеск  води

В  душі  лишився, може, й назавжди.

Отож,  усі  ми  в  тому  винуваті,

Що  зараз  порожніють  наші  хати,

Що  засихають  батьківські  садки

І  заростають  рідні  нам  стежки,

Плоти  і  брами  схилені,  сумні

Стоять,  немов  руїни  мовчазні.

Чому  ставок  осокою  заріз

І  в  Ясенівці  вирубано  ліс?

Чому  працюють  люди  без  зарплат

І  знову  опустіло  кілька  хат?

Чому  мовчать  зажурені  двори,

Де було  чути  гомін  дітвори?

На  всі  «чому»  є  відповідь  одна:

Забута  нами  рідна  сторона.

Згадаймо  ж  все, що  було  серцю  миле,

Погляньмо  на  святі  для  нас  могили,

Й  яка  б  у  кого  доля  не  була,

Не  забуваймо,  не  зрікаймось  рідного  села.

15 червня 2008 року. 

однокласникам

2009р. Cтефанія Паламар

 Коли в душі відчуєте тривогу, 
 На серці сум і спогадів тепло,
Тоді мерщій збирайтеся в дорогу
І приїжджайте в рідне нам село, 
Бо тільки тут і тільки серед нас 
В минуле можна повернути час.
У той садок з пахучою травою,

Де яблуні в цвіту, як білий сніг,
Там в теплі вечори над головою
Хрущі гуділи й падали до ніг, 
А рейкіт жаб над хатами висів
Мільйонами нестримних голосів.

Згадаєм дні, коли сиділи в школі, 
Худобу пасли, рвали буряки,
Як перший бузьок появлявся в полі,
Як прилітали перші ластівки,
Як ми журилися чи гроші є,
Коли зозуля перший раз кує.

Сухим піском курилися дороги,
Збивали порох зливи дощові,
А нам до крові сідалися ноги,
Бо босими ходили по рові.
А ще згадаєм радість весняну,
Коли дерева будяться зі сну.

І той куточок рідного села,
Де Шилиха шуміла вечорами,
Де Колітура веснами цвіла,
І де вітри гуляли Тиріпками,
Над Лозами висів туман, як дим,
А кожен з нас був дуже молодим.

І наші мами на колгоспнім полі
До осені від ранньої весни
Для нас вимолювали щастя в долі,
А як вже вийшло, винні не вони,
Та їх слова через десятки літ
В серцях дітей позалишали слід.

Змінились ми, хоч може й не хотіли,
Зробили все одно своє роки:

Колись стрункі дівчата розтовстіли
І посивіли хлопці-парубки,
І хто як може, тягне, наче віз,
Свій власний хрест із радостей і сліз.